ІСТОРІЯ СЕЛА ПОКРОВСЬКЕ (КОМСОМОЛЬСЬКЕ)
На теперішній час по території сучасної України існує дуже багато міст та сіл, які
мають свою власну історію появи на теренах нашої країни. Село Покровське не
стало виключенням. Воно також має свою історію, і чарує кожним прочитаним
рядком, відправляючи в короткий екскурс минулого та сьогодення.
Покровська сільська бібліотека-філія
№26 Олевської ЦБС, зібрала по
максимуму інформації про рідний край. Перші назви села, видатні постаті,
відлуння пройдешньої війни куточками села, історичні пам’ятки та багато іншого відображено
на сторінках історії села Покровського.
Село Комсомольське було перейменовано на село Покровське 05 серпня 2015
року згідно рішення № 26, 45 сесії 6 скликання Комсомольської сільської ради Олевського
р-ну Житомирської області та відповідно до Постанови Верховної Ради України №
984-VІІІ
від 04.02.2016 року.
Село Комсомольське - (колишня назва Собачино, пізніше - Собичино
вперше згадується в архівних документах у 1545 році) розташоване в північному напрямку
за сімнадцять кілометрів від районного центру міста Олевськ. В селі розміщена
сільська рада, до якої входять села: Михайлівка, Млинок, Будки. Землі сільської ради об’єднував місцевий колгосп «Червоний
партизан». В селі Комсомольське знаходилася центральна садиба, правління колгоспу,
машинно-тракторний парк.
Про старовинну історію села Собичино Покровське (Комсомольське), назва
якого походить від якоїсь іншої власної назви, в архівах нема будь-яких певних
властивостей.
Населені пункти зв’язані
між собою шосейними дорогами.
Село відоме з історичних джерел лише з ХVI століття,
коли територія Олевського району була об’єктом захвату з боку
польсько-литовських феодалів.
Але
село, як поселення на річці Студениці існувало дуже давно. На території його
земель колись були великі озера, що згодом стали болотами: тут на березі рибних
озер існували древлянські поселення. Не випадково до цих пір збереглися назви
урочищ: «Завішень», «Ігорів», «Тризна».
За переказами в урочищі «Завішень» було повішено князя, а жінка його
робила поминки - Тризна.
Вахнюк Федосій Іванович (1913) розповідає
таку легенду про село: «У селі жив пан, він був жорстокий, більше любив собак
ніж людей. При першій можливості він обмінював людей на собак, особливо
полюбляв мисливських, міг за 1 собаку здійснити обмін на 10 кріпаків. Існує і
інша легенда про княгиню Ольгу, яка дуже часто посилала своїх підлеглих для
збору дані, люди сплатили раз, два, але ці наїзди не закінчувались, тоді люди,
які жили в селі спустили всіх собак на побирачів, яких собаки загризли, відтоді
село почали називати Собачино.»
А ось яку легенду розповіла
Налапко Уляна Василівна (1913): «Колись село належало одному пану, який жив
десь у Новограді-Волинському. Він дуже часто їздив збирати данину в селян. Коли
їхав, з собою брав багато собак і челяді. Люди не хотіли віддавати свою працю,
тому часто влаштовували засідки в лісах і нападали на пана, вбивали собак. З
тих пір село почало називатись Собичино».
Є переказ, що село раніш знаходилось в
урочищі «Церковище» і в перший наїзд татари спалили це село, а мешканці розбіглись
по лісах. Проте нападники не змогли вибратись назад, заблудившись в болотах, де
й загинули. Ще й тепер є урочище «Татарська лужа», де сталася ця подія.
Місцеві старожили розповідають легенду про виникнення у лісах «азалії
помпейської» або «рододедрону» (місцева назва «багон»). На село напали татари і
хотіли взяти у полон дівчат, які славилися своєю красою. Ті кинулися тікати у
ліс, вороги ось-ось мали їх наздогнати, і тоді дівчата звернулись до Бога з
молитвою захистити їх. Бог почув щире прохання нещасних утікачок і перетворив
красунь на прекрасні кущі азалії, які радують око своїми яскраво-жовтими
квітами.
Пізніше кримські татари невдало проводили
свою орду через Собичанські ліси в литовські землі. Щоб не втратити орієнтації,
вони насипали кургани, які і до цього часу проходять ланцюгом через наші села. Вони добре збереглися в урочищі Кургани.
У XVII столітті, коли спалахнуло полум’я
визвольної боротьби українського народу проти польської шляхти у селі Собичино
почалася уперта боротьба з поневолювачами. Описуваних епізодів про це не
залишилося, але на сільському кладовищі, що
поросло чотирьох-столітніми дубами, стоять похилені хрести з грубо
описаного каменю.
На одному з них вдалося відновити напис:
«А се раб божий атаман Івань». Безсумнівно, що тут поховані борці за волю
народу.
В селі переказують оповідання про
одного польського пана, який за часів кріпацтва жорстоко знущався з селян.
Виконуючи його примхи, кріпаки повинні були ловити йому в’юнів в болотах навіть в зимовий час.
Одного разу панові засмажили разом з в’юнами
і гадюку.
Крім спогадів про панщину, серед старих
людей села Собичино є ще свіжі згадки про тяжке життя селян і безправ’я їх за
часів царату. Селяни володіли невеличкими клаптиками малопридатної землі, а
перед Жовтневою соціалістичною революцією пан Костюкевич розпродував добру
землю колоністам.
Піп теж не відставав у визиску своєї
постави. Коли мешканці села Собичино викрили розпусне життя попа Гладуновського,
йому довелося скинути рясу, але він купив біля 300 десятин землі панської, на
якій побудував фільварок і зажив по-панськи.
В період столипінської аграрної
реформи сільська община була зруйнована. Насаджуючи хутори, всім цим ослабити царські власті не зважали на бажання бідноти і
більшої частини середняків. Вони всіляко намагалися роз’єднати селян, розколоти
їх, створюючи куркульські гнізда, зміцнити імущу верхівку села і всім цим
ослабити революційний рух на селі і кінець-кінцем придушити його. Проти
виділення на хутори активно виступала селянська біднота, якій відводили
найгіршу землю і найбільш віддалену від села.
Внаслідок руйнування сільської
общини утворилося багато хуторів: «Завишень», «Міжволочи», «Ботвище», «Рукави»,
«Гурна» та інші.
Куркульство з радістю прийняло столипінську
реформу. Селянські глитаї захоплювали в свої руки кращі землі, скуповували по
дешевій ціні землю у селянської бідноти, закріпляли її за собою і округляли її
в значну ділянку-хутір. Так найкраща земля опинилася в руках сільських глитаїв
– Перев’язко
Степан Пилипович – 80 десятин, Ігнатюк Федір – 90 десятин, Ковальчук Харитон
Кирилович – 60 десятин, Шмат Затик – 50 десятин, Шмат Данило – 40 десятин та
ін.
Всі інші хутори здебільшого були бідняцькими
і середняцькими господарствами. Куркульські господарства мали можливість
придбати кращий сільськогосподарський реманент, розширювалися за рахунок
селянської бідноти, за рахунок експлуатації найманої батрацької праці. Бідняки
ходили в постолах, одяг шили з домотканої тканини, світили лучиною.
Малоземелля, тяжка праця на куркуля, темнота, злидні, голод – таким було
село до революції.
Навчанням дітей до революції ніхто не займався. Школа була у звичайному
селянському будинку, де навчалося по переказу старожилів села, близько 30 днів,
де син попа Гладуновського Константин здебільшого навчав дітей «закону божому».
Велика Жовтнева соціалістична революція і Радянська влада принесли
собичанам справжню волю, світло, наділили їх землею. Одержавши землю від
Радянської влади, трудівники села в роки інтервенції і громадянської війни
підтримували радянську владу. В ці тяжкі буремні роки тяжко доводилось селянам,
зокрема бідноті.
Влади на селі не було жодної, майже щодня нові господарі: петлюрівці,
білополяки, німці та інші. Не одному селянинові прийшлось скуштувати
польського, петлюрівського та німецького нагая.
У 1918 році в селі почав діяти ревком, який очолив бідняк А. Бобер,
членами ревкому були бідняки – Басюк Гурій Іванович, Шмат К. С., «При
найзерівській німецькій окупації в часи петлюрівщини наш ревком працював
підпільно, а з приходом до нас на весні 1919 року Червоної Армії ми знову
широко розгорнули свою роботу», - розповідає член ревкому Гозман Н. Г., нині
пенсіонер, член КПРС з 1928 року. Але восени 1919 року село раптово було
зайнято білополяками, які жорстоко почали розправлятися з членами ревкому.
Здавалось, що прийшов усьому край, бо весною 1920 року польські окупанти,
підтримані Антантою, почали свій наступ і захопили. Бундючні пілсудчики
похвалялись, що вони навіки захопили Україну і велика Польща буде тепер від
«моря до моря». Радянські війська відкинули до Вили поляків і в селі знову
врегулювалась Радянська влада. В 1912 року уже міцно встановлюється Радянська
влада.
Першим головою сільської Ради був бідняк Налапко Іван Оксентович. В
цьому році був створений і комітет незаможних селян, який очолив бідняк Басюк
Гурій Іванович. На селі проводилась земельна реформа, селяни наділялись землею.
Намічались подальші заходи по здійсненню політики рідної Комуністичної партії
та Радянського уряду.
Голова сільської Ради Іван Оксентович Налапко та голова КНС Басюк Гурій
Іванович роз’яснювали політику Комуністичної партії і Радянської влади.
Вступила в організацію КНС виключно біднота.
Комітет незаможних селян збирав зерно для членів організації, допомагав
Радянській владі в проведенні хлібозаготівельної компанії, обмежував вплив
куркулів на селі. КНС відіграв велику роль у переході селян до колективного
господарювання. В організації КНС виховувались звички керування спільними
справами. Крім організації КНС почали виникати в селах Комсомольської
організації. В січні 1924 року за ініціативою Соковця М. та Торгонського в
Рудні Собичинській, тепер це село Журжевицької сільської Ради, організували
гурток по ліквідації неписьменності, який складався із 28 хлопців та 20
дівчаток.
З цього гуртка в травні 1924 р. вступили до лав ЛКСМу п’ять чоловік:
Соковець М., Гарбовський Ф., Міляр А., Юрченко І., Міляр І. Секретарем
комсомольського осередку було обрано Соковця М. Це була третя комсомольська
організація в Олевському районі (Житомир, облархів, фонд 151, опис І, од. зб.
60 лист 17).
В зв’язку з цим
Собичино в 1959 році, указом Президії УРСР було перейменоване в село
Комсомольське. Рудня – Собичинська первинна комсомольська організація швидко
зростала, чисельно за рахунок робітничого класу, Примиканського
лісозаготівельного заводу та сільської молоді, при допомозі погранзастав та
Примиканської комендатури проводила величезну культурно – масову і політичну
роботу в селах Журжевичі і Собичино, посилаючи своїх представників, створюючі
ініциативні комсомольсько – молодіжні групи, з яких пізніше утворювалися
первинні комсомольські ячейки. Комсомольці допомагали прикордонникам охороняти
державний кордон, ловити шпигунів і диверсантів, яких засилала панська Польща.
6 серпня 1927 року було утворено з
ініціативної групи самостійну Собичинську ячейку ЛКСМу. Секретарем ячейки було
обрано Федоренка, комсомольці – Нерода, Мазур та члени ініціативної групи Грам,
Перевязко Панас, Ковальчук Кіндрат та Мартиновець Павло (Житомир, облархів,
фонд 151, опис 1 од зт 69).
В цьому році 29 липня було утворено
комсомольський осередок в селі Будки – Собичинські. Секретар КСМ осередку –
Камінська Галя, замісник секретаря Селяк, комсомольці – Комар Вася, Бариш
Антон, Кінчанівський. Молодь села вступила до спілки комсомолу незважаючи на
погрози ворогів нового ладу. Ночами доводилось не спати. Ворожі кулі не раз
дзижчали над головами сміливців. В 1928 році ворогами вбито голову КУС – Грама
Адама Фрідріховича.
В 1928 році банда, яка прийшла з Польщі,
оточила хату голови КНС Грама А.Ф., запропонували йому здатись, але Грам А.Ф.
відстрілювався доти, поки були набої. Так загинув в нерівному бою голова
Собичинського комітету незалежних селян Грам А.Ф.
В кінці 1927 року з ініціативної групи
КП(б)У була утворена Собичинська первинна партійна ячейка. Секретар партійної ячейки
Федоренко, комуністи 25 – тисячники Фомін, Гозмак Н. І. (Житомир, Фонд 132,
опис од зт 18.72).
Радянська країна йшла по – ленінському
шляху, що виводив селянство на широку дорогу соціалізму. Слідуючи ленінськими
вказівками сільська біднота села Млинок в 1929 році, почала організовуватися в
колективне господарство, свою артіль піонери нового ладу назвали «Червоний
прикордоник».
В 1930 р. комуністи комсомольці та
біднота с. Собичино на чолі з 25 – тисячниками головою сільської
ради Фоміним організували
сільськогосподарську артіль. До артілі вступили комсомольці Шмат А. І., Басюк
Й., Г., Рябой Сергій, Павлушенко Іван Онуфрійович, Вахнюк Яків,за ними стала
вступати біднота Ковальчук Влас, Воронін Андрій, Павлушенко Петро та інші.
Всього 19 чоловік.
Артільці назвали свою артіль «Перший
Райз’їзд». Головою артілі обрали Пемерського. В колгоспі нараховувалось 19 пар
коней, плуги і вози на все тягло. Плуги деревяні, тільки палиця і сошник
залізні.
В цей час комуністи і комсомольці організовують артіль в селі Будки –
Собичинські за ними потягнулась і біднота. Свою артіль назвали «8-Березня» .
Ветерани Собичинського колгоспу – Шмат А. І., Павлушенко І. О., Павлушенко
Кирило, розповідають, як спільними силами обладнали громадську стайню, звели
нову комору для насіння і фуражу. Нелегкі були перші кроки, але радість
колективної праці перемагає всі труднощі. Держава допомогла сортовим насінням,
кредитом, пізніше машинами. В 1932 році з’являються на колгоспному полі перші два трактори
«форзони», а в 1934 році почали з’являтися
вітчизняні трактори ХТЗ на полях колгоспу. Молоді колгоспники комсомольці,
піонери колгоспного руху Шмат Андрій І., Рябой С., Налапко Ілля Федорович,
пройшовши курси трактористів при Олевській МТС, стають першими трактористами.
Пізніше Шмат А. І. очолив тракторну бригаду, якою керує і тепер. Слідом за
біднотою став вступати до колгоспу і середняк.
В 1934 році закінчилась колективізація в селі. Артільне господарство
збагачувалось, колгоспники стали жити заможніше і культурніше. Їх діти вчились
в школі, працювали клуб і бібліотека.
Із спогадів Ковальчука Андрія Власовича: «В школу я пішов в 1929 році. До війни закінчив 7 класів. Спочатку ми
навчалися в старому клубі, який був на тому місці, де тепер будинок Ольшевського
В. Ф. Потім вчились в церковній школі, яка знаходилась на місці старої контори
(нині будинок для навчання шестиліток). Це була чотирикласна школа, пізніше
стала семирічкою. Директором був Волощук. Сиділи ми за довгими лавами, а писали
за такими не довгими столами. Неслухняних і ледачих вчитель наказував тих, хто
не знав слів і не вмів співати Шевченкового «Заповіту».
В 1937-38 роках, на місці теперішньої школи була побудована нова
семирічка. Вона була спалена партизанами, бо там стояли литовці, що воювали на
боці німецьких загарбників. Після війни діти навчались в перебудованому
попівському будинку.
У 1961 року була зруйнована церква і з її
дерева побудували теперішню школу, яка відкрилась у 1963 році.
Із розповідей Налапка Антона Гнатовича (1928): «У школу я почав ходити в
1937 році. Книги носили в полотняних торбах чи під пахвою. Одягалися в
домотканий одяг. Великою радістю і предметом для хизування була подія, коли
мати десь доставала фарбу і фарбувала штани в чорний колір. В школу ходили до
тих пір, поки можна було ходити босими, бо чобіт не мали. Було вже сніжок
притрусить, а ти погрієш ноги на печі, а тоді біжиш щодуху, поки ноги геть не
заклякнуть. Потім кинеш шапку – погрієш ноги і
далі вихором до школи. До війни я закінчив 4 класи, а вже за навчання
222 учні. Вони закінчують 11 класів.
В 1934 році змінюється соціальний склад села. Не стало куркулів, біднота
перетворилась в заможний селянський клас. Слова «бідняк», «середняк», відходять
в далеке минуле. В 1936 році відбувається укрупнення колгоспу.
Сільськогосподарські артілі «Червоний прикордонник» головою укрупненого
колгоспу обирається Симончук Кузьма, член партії більшовиків, віддана людина
колгоспному ладові.
Минають роки і століття, міняються закони й правителі, одні покоління
відходять у небуття, інші в життя вступають. Все на землі народжується і
зникає, не вмирає лише пам'ять. Пам'ять подарувала нам сиву давнину язичництва,
пісні й історію славних запорожців, прізвища й імена тих, хто безвинно
постраждав в жорстокі роки голодомору й репресій. Дай Бог, щоб ми не втратили
своєї пам’яті, не перетворилися з великого народу в велике й бездушне
населення. Пам’ятаймо, щоб не скам’яніли серця, не збайдужіли, щоб люди
залишались Людьми і зуміли дати відсіч будь – якому геноциду.
У 1930-40 роках починаються масові репресії. Людей нашого села висилали
як у ближні регіони України (Малин, Дніпропетровськ та інші), так і за кордон
(Москву, Воркуту, Сибір та інші).
Список громадян Комсомольської сільської Ради, які були репресовані в
1930 – 1940 роках:
- · Басюк Іван Якович (1892 року народження, село Собичино) 1935 рік;
- · Басюк Петро Архіпович (1895 року народження, село Собичино) 1933 рік;
- · Більський Іван Берлафійович (село Собичино )1933 рік;
- · Бобер Палажка Никонівна (1894 року народження, село Собичино) 1937 рік;
- · Богданець Антон Самійлович (1881 року народження, село Млинок) 1937 рік;
- · Бочковський Франко Мирославович (1913 року народження, село Будки) 1937 рік;
- · Ганушевич Август Антонович (1920 року народження, село Будки) 1930 р.
- · Ганушевич Валерян Антонович (1894 року народження, село Будки) 1933 рік;
- · Жидецький Йосип Овсійович;
- · Ковальчук Григорій Михайлович (Собичино);
- · Ковальчук Захар Опанасович (Будки);
- · Ковальчук Олександр Харитонович;
- · Ковальчук Петро Савелійович (1898 року народження, село Михайлівка) 1934 рік;
- · Козачинський Владислав;
- · Козачинська – Більська Анастасія Берлафіївна;
- · Козачинський Володимир Іванович (1914 року народження село Будки);
- · Кондратюк Панас Трохмович (1895 року народження, село Собичино);
- · Кондратюк Сафрон Якович (1913 року народження, село Собичино) 1932 рік;
- · Корбун Трохим Михайлович (1898 року народження, село Собичино);
- · Котвіцький Томаш Віталійович (1894 року народження село Млинок);
- · Кузьмич Моісей Максимович (1892 року народження);
- · Миктик Рудольф Августович (1902 року народження);
- · Налапко Данило Микитович (1890 року народження);
- · Налапко Дмитро Захарович (1895 року народження, село Собичино);
- · Налапко Тетяна Сергіївна (1901 року народження, село Собичино);
- · Нікітюк Євдокія Лукянівна (1907 року народження, село Млинок);
- · Охрімчук Іван Григорович (1898 року народження, село Собичино);
Людям,
які залишились, жилось дуже скрутно. Ось як згадує про ті роки Налапко Галина Пилипівна (1917
року народження): «Жили ми на хуторі «Чамор». У сім’ї було багато дітей. Хліба не було, тому
йшли до лісу, збирали жолуді, мох. Приносили додому, товкли в ступі і пекли
млинці. Вони були такими терпкими і гіркими, що аж застрявало у горлі. А
весною, коли з’являлися
земні яблука, бігли у садок і куштували їх. Хоч як тяжко нам жилося, але корову ми тримали. Це
була наша годувальниця – рятівниця. Бувало й так, що мама брала одну із дочок і
йшли в Примиканську комендатуру. Там прали одяг солдатам, готували їсти, сапали
город, а вони за це давали гречану крупу або іншу. Цю крупу приносили додому і
варили кашу ріденьку – ріденьку, що аж булькало в животах. Бувало, заносили ми
їм сметану, а вони давали шматки хліба зі свого столу. Це було справжнє свято у
сім’ї».
22 червня 1941 року гітлерівська Німеччина віроломно напала на нашу
Батьківщину. Війна перервала мирну творчу працю. На початку серпня 1941 р.
гітлерівські загарбники з’явилися в селі Собичино обрали старосту і писаря,
коменданта і поліцію.
Настала чорна ніч німецько – фашистської окупації.
Коли фашисти окупували Олевщину, жителі села Собичино дали відчути
загарбникам, що їм господарювати недовго. Майже половина чоловіків, підлітків
пішли в партизани. В районі було організовано місцевий партизанський загін,
яким помандрував Федорчук М. М., комісар загону – Кузницинський, начальник
штабу – Архиченко, потім Симонов.
Фашисти і поліцаї за доносом зрадників палили хати тих, хто пішов в
партизани, або давав притулок партизанам. Вони звірські мучили, розстрілювали і
вішали. Була запалена хата Шмат Лукерії. І в полум’ї палаючого будинку згоріла
Шмат А., не видала ворогам партизанів.
Але незважаючи на звірства фашистів, в роки окупації селяни збирали для
партизанів хліб, сіль, давали худобу на м'ясо, прали білизну партизанам.
Коли в Олевських лісах появився Сабуров, а потім Ковпак, які із своїм
штабом стояли в Собичино. Тоді в селі встановилась Радянська влада. Місцевий
партизанський загін увійшов до з’єднання Ковпака. Більше сотні чоловік
пішло в партизани.
Собічани хоробро билися з ворогом. Загін, яким командував комуніст Шмат
Степан Антонович, що входив до з’єднання
Сабурова, не давав спокою фашистам. Загін з’являвся там, де його не чекали вороги,
знищуючи ворожу техніку і живу силу. Сміливого командира загону Степана
Антоновича Шмата уряд відзначив двома орденами
«Червоного прапора», орденом «Вітчизняної війни другого ступеня» ,
орденом «Червоної зірки» та медалями. Відважного партизана Басюк Степана
Архиповича нагороджено орденом «Бойового Червоного прапора», орденом «Червоної
зірки» та іншими урядовими нагородами. Басюк С. А. загинув в боротьбі з
бандерівськими бандами. Орденами і медалями нагороджено близько 60 чоловік,
громадян Собичинської сільської Ради, які мужньо боролися з німецькими
загарбниками в партизанах та рядах Радянської Армії.
За час окупації фашистами зруйнували колгосп і тваринницькі приміщення.
Спалили 2 школи. 1 січня 1944 року район і село були. Почалася відроджуватись
артіль, зводили коней і волів, зносили і зводили сільськогосподарський інвентар
і зерно. Почалася перша післявоєнна колгоспна весна. Люди дружно взялися за
працю, а в ночі зі зброєю в руках охороняли село від бандерівських банд, які
робили наскоки, щоб залякати колгоспників.
В один із таких весняних ранків, біля хати, що стояла недалеко від лісу,
ходили радянські солдати, налагоджуючи апаратуру для спостереження за літаками.
Вони не знали, що в село вдерлися бандерівці і оточили його. Вороги хотіли
живими взяти радистів і захопити радіостанцію. Радянські воїни мужньо відбивалися.
Але сили були не рівні. Всі вони загинули.
В центрі села Собичино біля дитячих ясел колгоспу стоїть на братській
могилі пам’ятник. На ньому викарбувані імена героїв:
молодший
сержант Зіна Тужилкіна;
рядовий Ніна Бохарьова;
рядовий Надія
Майборода;
рядовий Петро Сатін;
рядовий Віктор
Калашников.
Вони загинули, захищаючи свою Батьківщину,
але ніколи не зітруться з пам’яті народу ці імена. Одне з них – Зіни Тужилкіної
носила піонерська дружина місцевої середньої школи. Школярі дбайливо доглядають
могилу героїв. Коло пам’ятника
завжди живі квіти.
У центрі села поставлено пам’ятник,
біля якого лежить дві плити. На них викарбувані прізвища жителів, що загинули
на фронтах Великої Вітчизняної війни.
Правда слова написані російською
мовою:
«Вечная слава героям
павшим в боях за честь и
независимость нашей
Родины
в годы Великой
Отечественной войны
1941 – 1945 годах:
·
Басюк
Адам Семенович,
·
Басюк
Архип Васильевич,
·
Басюк
Иосиф Игнатович,
·
Басюк
Корней Иванович,
·
Богданец
Иван Прохорович,
·
Богданец
Прохор Антонович,
·
Богданец
Павел Семенович,
·
Богданец
Петр Антонович,
·
Богданец
Прохор Семенович,
·
Ващенко
Ларион Тимофеевич,
·
Вжешинский
Алексей Иосифович,
·
Войнасович
Аполинарий Иванович,
·
Гайда
Иван Александрович,
·
Давидюк
Пашен Павлович,
·
Ковальчук
Григорий Михайлович,
·
Ковальчук
Сергей Данилович,
·
Ковальчук
Кузьма Семенович,
·
Ковальчук
Прохор Миронович,
·
Козловец
Дмитрий Иванович,
·
Козачок
Тимофей Иванович,
·
Красицкий
Франц Францевич,
·
Мельничук
Максим Евсеевич,
·
Макарчук
Петр Федорович,
·
Налапко
Артем Ильич,
·
Налапко
Арсений Никитович,
·
Налапко
Данило Иванович,
·
Налапко
Иван Никитович,
·
Налапко
Макар Григорьевич,
·
Налапко
Игнат Филиппович,
·
Налапко
Мирон Григорьевич,
·
Налапко
Парфен Алексеевич,
·
Налапко
Степан Галактионович,
·
Налапко
Федор Лукьянович,
·
Налапко
Андрей Дмитриевич,
·
Павловский
Федор Данилович,
·
Попов
Михаил Евсеевич,
·
Рудницкий
Франц Адамович,
·
Рябой
Сергей Владимирович,
·
Рудницкий
Юзеф Францевич,
·
Сай
Петр Григорьевич,
·
Токарчук
Прохор Васильевич,
·
Токарчук
Иван Васильевич,
·
Токарчук
Иван Григорьевич,
·
Торгонский
Никита Григорьевич,
·
Трофимчук
Егор Матвеевич,
·
Устенко
Иван Федорович,
·
Ференец
Адам Яковлевич,
·
Харипончук
Иван Андреевич,
·
Ходровский
Иван Николаевич,
·
Шмат
Дмитрий Кондратьевич,
·
Шмат
Левко Данилович,
·
Шмат
Филлип Васильевич,
·
Шнипов
Алексей Кондратьевич,
·
Шкловер
Яков Григорьевич,
·
Шульга
Адам Климович,
·
Яценко
Илья Минович»
Крім того в селі зберігся будинок,
в якому жив Ковпак. Тепер в цьому будинку проживає Налапко Галина Федорівна. На
ньому знаходиться меморіальна дошка, на якій написані слова:
«В цьому будинку 3 серпня 1943 р.
по січень 1944 р. проживав командир
партизанського
зєднання Сидір
Артемович Ковпак»
Минуло небагато часу, на радгоспних полях
знову ростуть багаті врожаї, радгоспна ферма має вдосталь тварин, збільшуються
надої молока, мяса. Село розквітало. Виріс і зміцнів радгосп, а разом з ним і
люди. Останнє укрупнення колгоспу відбулося в 1976 році, було перейменовано його
у хмелерадгосп. Укрупнений радгосп носив назву «Червоний партизан».
Радгосп швидко розвивався, економічно
зміцніла матеріально – технічна база, господарство стало багатогалузеве. Було у
радгоспі 4 колгоспних і 1-а тракторна бригада. Загальна земельна площа радгоспу
становила – 7340 га, з них 1126 га на ріллі, 893 га сіножатей, 330 га пасовищ,
4440,4 га саду, лісу і чагарників. Радгосп мав міцну технічну базу: 34
трактори, 22 автомашини, 13 комбайнів, 24 тракторних плуга, 17
культиватори-сівалки, 5 складних зерноочисних машин, 2 льономолотарки, 5
кукурудзно-і картоплесаджалки, сівалки та інше. В рільництві вирощували жито,
пшнеицю, гречку, просо, льон, картоплю та інше. сільськогосподарські культури.
Радгосп - хмелярсько-тваринницького напрямку. Урожай сільськогосподарських
культур щорічно зростав. В 1972 році збір озимої пшениці в середньому складав
13,6 га.
В радгоспі введено гарантовану
щомісячну зарплату. На культурно-побутові послуги виділялося з кожним роком все
більш коштів. Будуються нові тваринницькі приміщення. В селі Будки був
побудовано цегляний клуб на 200 місць. В
селі Михайлівка побудовано бригадний клуб і цегляну школу. В 1985 році
заплановано будівництво будинку
культури, але його будівництво і досі не закінчене.
Викупив
приміщення Павло Петрович Налапко, добудувавши приміщення, планує відкрити
спортивний комплекс. В селі Комсомольське побудовано 2-х поверховий адміністративний будинок, де
раніше було розміщене правління радгоспу, сільська Рада. На даний час в цьому
приміщенні знаходиться сільська бібліотека, сільський клуб, відділення зв'язку,
торговий заклад Сергія Адамовича
Вахнюка.
За післявоєнні роки всі сім'ї переселились
в новозбудованні будинки. Зявились в селі нові професії механік, ветлікар,
медик, зоотехнік, економіст, агроном.
В
радгоспі працювали спеціалісти з вищою та середньою спеціальною освітами. Неписьменних людей в селі немає.
Всі навчалися в середній школі, 10-й класній, а тепер в Покровській (Комсомольській)
загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів, 11-ти класній.
До
послуг трудівників полів, робітників, інтелігенції працювали - 4 клуби, 3
бібліотеки. На даний час залишилася тільки одна бібліотека в селі Покровське.
З 4-х клубів,
які були створені в той час, радують своїми аматорськими здібностями клуби села
Покровське, Михайлівки, Млинок. Клуб в селі Будки, із-за байдужості влади було
нажаль, зруйновано.
В нашому рідному селі, завідуючою клубом є Алла Михайлівна Басюк (зліва на
фото А.М. Басюк та зав. бібліотекою С.М. Яценко).
На території сільської Ради -3 медпункти і
стаціонарна амбулаторія, 4 магазини і бар. Села радгоспу повністю радіофіковано
і електрифіковано. Прокладена брукована дорога до райцентру Олевськ; проведено
телефону лінію.
Але у 1960 р. почалася по всій країні
антиреволюційна боротьба, руйнували церкви, переплавляли куполи на залізо для
машин і тракторів.
У
нашому селі в 1961 р. було зруйновано церкву. До церкви підігнали трактори
Налапко Савелій Пилипович, Налапко Ілля. Бригадою командувала людина з Олевська
Погорелов. Але Налапко С. П. не став зривати куполи церкви. Він і досі живе на
цій землі. А всі ті, хто руйнували церкву, загинули, не власною смертю. Так
Налапка Іллю через 5 років на цьому ж тракторі було затягнуто гусеницею під
трактор.
Весною 22 квітня 2002 року було
закладено камінь і фундамент для побудови нової церкви святої Покрови на честь
престольного свята села.
1978 рік - рік Афганської війни. Цей
страшний рік не оминув і жителів села Покровське (Комсомольське). Солдати, які
служили в лавах Червоної Армії та добровольці пішли на війну. Серед них: Гриб
Михайло Васильович, Шмат Іван Адамович, Шмат Володимир Григорович, Перевязко
Григорій Адамович, Миколайчук Михайло Петрович, Власовець Григорій Миколайович,
який повернувся додому в замурованому склепі-цинковій труні, батьки якого і
досі не знають чи він дійсно похований чи іще живий.
1986 році трагедія на Чорнобильській
атомній електростанції. Чорний біль охопив усю Україну. На ліквідацію аварії
4-го енергоблоку електростанції було забрано і людей із села: Басюк Сергій
Михайлович, Попко Микола Васильович, Налапко Микола Романович, Налапко Сергій
Миколайович та ін.
Люди перелякані і стривожені почали
залишати свої рідні гнізда і переселятися в інші регіони України: Сумську, Миколаївську,
Харківську області та ін.
У 90-х роках починається руйнування
колгоспу. Його перейменовують у товариство СТОУ «Червоний Партизан». За
переписом на 1 липня 2002 року на території Покровської (Комсомольської)
сільської Ради проживає 1574 жителі, а всіх дворів-471.
В селі Покровське (Комсомольське)
проживає 728 жителів. Дітей віком до 14 років-158, до 15 років-12, до 16
років-19. Дворів в селі-250.
ПІСНЯ
ПРО КОМСОМОЛЬСЬКЕ
1. Простяглося село Комсомольське
Від Олевська на північ землі.
В нім живуть працьовитії люди,
Сіють хліб і співають пісні,
Комсомольське моє Комсомольське,
Моє рідне село на землі.
Комсомольське моє Комсомольське
Ти у серці моєму завжди.
2. Тут стоять скрізь добротні будинки
І пошані завжди «Ветеран»
Божий храм тут збудований новий,
Завжди радо стріча прихожан.
Комсомольське моє Комсомольське
Завжди пахнуть медами сади,
Комсомольське моє Комсомольське,
В нім гніздяться лелеки завжди.
3. Тут навчаються дітки у школі,
Їх виховує гурт вчителів.
У лісництві працюють завзяті,
Поважають в «Лану» трударів.
Комсомольське моє Комсомольське,
Підприємців село й лісників.
Комсомольське моє Комсомольське,
Село медиків і вчителів.
4. В нім пройшло босоноге дитинство,
Посивіли в нім скроні мої.
Тут жили колись пращури наші,
Тут живуть внуки й друзі мої.
Комсомольське моє Комсомольське,
Тут вітають завжди молодих.
Комсомольське моє Комсомольське,
Тут народжують діток малих.
5. Це село заснувалось давненько,
Це є доказ «Камінні хрести».
І стоять обеліски у ньому,
В пам’ять тим, хто поліг на війні.
Комсомольське моє Комсомольське,
Моє рідне село на землі.
Я без тебе прожити не зможу,
Буду жити з тобою завжди.
Слова та музика Степана
Хомича Яценка.
Яценко Степан Хомич все
своє життя присвятив культурно-мистецькій діяльності. 45 років працював
директором сільського будинку культури. Організував народний аматорський
ансамбль Української народної пісні «Чарівниці» і ж його курівником з 1986
року. У 2006 році ансамблю було присвоєно звання народного.
Степан Хомич є автором та
виконавцем багатьох власних пісень, складає вірші про своє рідне село, про
людей, про легендарні подвиги ковпаківців, про трагічну гибель
бійців-зв’язківців.
 |
| Степан Хомич Яценко та Світлана Миколаївна Яценко |
 |
| Народний ансамбль "Чарівниці" |
 |
| Народний ансамбль "Чарівниці" |
